Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#81 Я ніколи не бував перед тим на Заході <g/> , але я міг уявити собі <g/> , яким шоком було для німецького вояка опинитися в примітивних умовах Сходу Европи <g/> , ще примітивніших в умовах війни й руїни ( <g/> не дурно одним з перших учинків німців було розмежування туалетів — одні для місцевих <g/> , другі nur fьr Deutsche <g/> !
doc#80 Року 1923 я <g/> , волею долі <g/> , опинився в Баришівці <g/> .
doc#89 Один критик закидає мені <g/> , що я « <g/> вбив <g/> » В. Скотта и А. Дюма <g/> , і в зв'язку з цим передчуває <g/> , що я « <g/> повалю усі інші величі світової літератури <g/> , а замість них видвигну скрізь герми <g/> , вівтарі і ( <g/> ?
doc#81 <p> Із службовців управи <g/> , крім мого безпосереднього шефа Ґадзінського та почасти Семененка <g/> , я трохи ближче знав лише Оксану Линтварьову <g/> .
doc#81 Але Соня поїхала до Києва <g/> , я до Харкова <g/> , і тоді слово було надане розумові <g/> .
doc#30 А поза тим і він не спас людство <g/> , і я ні <g/> .
doc#40 Це саме стосується в родовому і знахідному відмінку і до особових займенників я <g/> , ти і зворотного себе <g/> : мене — до мене <g/> , тебе — з тебе <g/> , себе — на себе ( <g/> але в місцевому відмінку тут наголос лишається на кінці <g/> : при <g/> .
doc#92 Мені ця акція <g/> , зовсім не залежна від мене <g/> , не була бажаною <g/> , хоч я не міг заперечити шляхетних намірів <g/> .
doc#14 Найлегше він упорався з еміграційними комсомольськими поетами <g/> , — тими <g/> , що « <g/> Ах <g/> , Україно <g/> » <g/> , « <g/> Я і Україна <g/> » <g/> , « <g/> Україна і я <g/> » <g/> , « <g/> Я розпрощався з тобою <g/> , Вкраїно <g/> » <g/> , « <g/> Ми повернемось знову до тебе <g/> , Вкраїно <g/> » і так далі <g/> .
doc#95 Так говорив і я <g/> , звертаючись до водія <g/> .
doc#94 ) Поза тим вона воліє ховатися за фікцію народу ( <g/> того самого <g/> , що « <g/> мов дитя сліпеє зроду <g/> » <g/> ) <g/> , Існування держави борониться тим <g/> , що воно в інтересах народу <g/> , найкричущіші <g/> , найдикіші її заходи робляться в ім я народу <g/> .
doc#65 На щастя <g/> , я опинився в Лондоні з його першорядною славістичною бібліотекою <g/> , і я провів два з половиною роки в цій бібліотеці <g/> , надолужуючи те <g/> , чого мене позбавив мій “ <g/> солідний радянський заклад <g/> ” <g/> .
doc#29 Спогад про сиваву людину з гордим профілем генія <g/> , в довгому брунатно- шкіряному плащі <g/> , мабуть <g/> , привезеному з Німеччини ( <g/> либонь <g/> , ніхто в місті таких не мав <g/> ) <g/> , яку я часто зустрічав біля театру в провулку <g/> , що веде з Сумської на Римарську <g/> .
doc#81 Але Оля жила в Святошині <g/> , трамвай не працював <g/> , дістатися туди не було як <g/> , і я пішов до Люсі <g/> , що жила на Львівській вулиці <g/> , там <g/> , де я колись відвідував її й зупинявся під час моєї найпершої візити до Києва в середині двадцятих років <g/> .
doc#81 Він був чоловік моєї кузини Люсі Таранової <g/> , під крильцем якої я й спинився тоді в Києві на Львівській вулиці недалеко Сінного базару <g/> .
doc#81 Звідки він почув про мене <g/> , чи з рівенських студій <g/> , чи тепер від Сімовича <g/> , як дізнався про місце моєї праці <g/> , я не знаю <g/> .
doc#81 Зрештою <g/> , мені було сім до дев'яти років <g/> , і Бог створив мене тим <g/> , чим я був <g/> .
doc#80 Він не скінчив <g/> , він пішов геть з пониклою головою <g/> , і я бачив тягар <g/> , що лежав йому на плечах <g/> , сум <g/> , що гнітив <g/> , горе <g/> , для якого не було вислову <g/> » ( <g/> « <g/> Емальована миска <g/> » <g/> ) <g/> , У таких випадках хаос свідомости <g/> , що тільки шукає форми <g/> , якоюсь мірою ще впорядкований <g/> .
doc#40 » А я кажу <g/> : « <g/> Я тут <g/> !
doc#81 Може <g/> , хтось умирає — але не я. Може — я <g/> , але колись <g/> , Бог знає коли <g/> .