Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#3 <p> У часі ширення цих метастаз збіглося з двома іншими явищами <g/> : занепад двоїни і семантична невтралізація числівників <g/> , умовно називаних збірними <g/> , типу двоє <g/> , троє і т.д. Обидва ці процеси мали поступовий і тривалий характер <g/> , з варіяціями діялектично-територіяльного типу <g/> .
doc#4 Ба навіть можна спостерегти <g/> , що певні мотиви концентруються в певних роках <g/> , хоч і не обмежуються на цих роках <g/> .
doc#4 Як у картинах Ван Ґоґа й Сутіна <g/> , пейзаж у цих поезіях зрушив з місця <g/> , втратив статику <g/> , пустився в скажений тан божевільного <g/> : гроза — це « <g/> в серце острогами вдарив червоний півень <g/> » <g/> , сонце гаряче « <g/> простромило небо <g/> » <g/> , трави ростуть лезами ( <g/> « <g/> вітер лиже леза трав <g/> » <g/> ) <g/> , не дороги ведуть мандрівника <g/> , а стріли доріг <g/> , Нью-Йорк — це « <g/> горби тутешніх пустинь <g/> » <g/> , вітер « <g/> запустив мені в волосся хижі пазурі <g/> » <g/> , прихід ночі — це « <g/> в вуха глухо вдарить чорний молот <g/> » <g/> , — увесь краєвид зрушений із своїх основ <g/> , його рух нестримний і все тут
doc#4 Наталя Лівицька-Холодна називає Україну часто <g/> , але не менш часто слова цього не знаходимо <g/> , а все одно знаємо <g/> , що хоч краєчком <g/> , хоч кутком чи тінню краєчка і в цих поезіях мова йде серед іншого і про Україну <g/> .
doc#4 <p> Образів України в цих поезіях є <g/> , власне <g/> , два <g/> .
doc#4 Цікаво <g/> , що конкретність цих деталів <g/> , їхня видющість <g/> , запахи й звуки тим конкретніші <g/> , чим ми далі від них у часі <g/> , і вершиною цієї теплої конкретности є поезії « <g/> Гавкає собака <g/> » і « <g/> Ранок <g/> » <g/> , написані 1979 і 1982 р. <g/> , тоді як нічого <g/> , так таки нічого з цих живих подробиць не знайдемо в « <g/> старих <g/> » поезіях <g/> , себто посталих до 1937 р. <g/> , де радше подибуємо щось про парк а 1а Борисов-Мусатов або про сади <g/> , де « <g/> тюльпани паленіють І з неба тисячі зірок <g/> » — усе суто книжкового походження <g/> . </p>
doc#4 Цікаво <g/> , що конкретність цих деталів <g/> , їхня видющість <g/> , запахи й звуки тим конкретніші <g/> , чим ми далі від них у часі <g/> , і вершиною цієї теплої конкретности є поезії « <g/> Гавкає собака <g/> » і « <g/> Ранок <g/> » <g/> , написані 1979 і 1982 р. <g/> , тоді як нічого <g/> , так таки нічого з цих живих подробиць не знайдемо в « <g/> старих <g/> » поезіях <g/> , себто посталих до 1937 р. <g/> , де радше подибуємо щось про парк а 1а Борисов-Мусатов або про сади <g/> , де « <g/> тюльпани паленіють І з неба тисячі зірок <g/> » — усе суто книжкового походження <g/> . </p>
doc#4 Може поетичний чар цих мотивів у творчості Наталі Лівицької-Холодної й корениться передусім у нерозчленованості цих почувань і свідомих і підсвідомих прагнень <g/> . </p>
doc#4 Може поетичний чар цих мотивів у творчості Наталі Лівицької-Холодної й корениться передусім у нерозчленованості цих почувань і свідомих і підсвідомих прагнень <g/> . </p>
doc#4 ( <g/> Зрештою <g/> , образ покосів <g/> , зрізаних вимахом Господньої руки <g/> , з'явився ще 1948 р. <g/> ) Але частіше надибуємо на образ смерти як мандрівки в невідоме майбутнє « <g/> на човні без весел <g/> » « <g/> у путь без причалів <g/> » <g/> , до визволення від бруду земного існування <g/> , коли — </p><p> Вже ніхто не посміє цих сліз </p><p> Брудними руками стерти <g/> … </p>
doc#4 <p> Здебільшого в цих віршах розмова про смерть ведеться від першої особи <g/> , від я <g/> , але завжди це не тільки особиста проблема <g/> , а загальнолюдська <g/> .
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Янгол смерти <g/> » <g/> ) </p><p> Було б наївно питати <g/> , яка з цих концепцій смерти справжня <g/> , чи в загальному сенсі <g/> , чи то як голос авторчиного бачення й відчування <g/> .
doc#4 <p> Ось останні рядки <g/> , якими закривається збірка <g/> , віщування смерти не тільки особи <g/> , а світу <g/> : </p><p> Готовий будь на згубу ще сьогодні <g/> , </p><p> щось буде ще грізніш <g/> , ніж хвиль цих кряжі <g/> , </p><p> аж поки Бог <g/> : « <g/> хай світло згасне <g/> » <g/> , — скаже <g/> . </p>
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Батьківщина » <g/> ) </p><p> Але все це зникає остаточно десь від шістдесятих років <g/> , ритми стають колючими й терпкими <g/> , образи ущільнено-місткими <g/> , проза розмовної мови вдирається в вірш <g/> , рима зберігається — в традиції й характері української поетичної мови <g/> , але стає зведеною до свого кістякового мінімуму і часто нерегулярною <g/> , і в цих умовах поєднання сантиментальности « <g/> романсової <g/> » з унутрішньо зумовленою « <g/> жіночою <g/> » <g/> , не втрачаючи інтимности <g/> , а часом таки й сантиментальности <g/> , розпадається на свої складники <g/> , позбувається слідів романсовости й стає гостро шорстким <g/> .
doc#4 — цих поетів <g/> , що на них ніколи не спромоглася б молодша Лівицька-Холодна <g/> .
doc#4 Це така сама співгра поетичного й апоетичного <g/> , як у доборі слів і синтаксичних конструкцій <g/> , і кінцевий ефект усіх цих засобів — специфічна <g/> , неповторна <g/> , суто особиста дикція поезії Наталі Лівицької-Холодної <g/> .
doc#5 До цих чотирьох Марта байдужа <g/> .
doc#5 <p> Ніхто не заперечує цих і подібних казань Славенкових на сторінках роману <g/> .
doc#5 До цих романів належала Йогансенова « <g/> Подорож доктора Леонардо <g/> » <g/> .
doc#6 Це була для нього насолода <g/> , але <g/> , напевне <g/> , також школа мистецької самоосвіти — як передати адекватно форму й “ <g/> душу <g/> ” цих інструментів <g/> , їхню поверхню <g/> , гру світла на них <g/> .