Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#4 Один — пейзажний <g/> , і <g/> , як на багатьох пейзажах від Кльода Льор- рена до Ж. Б. Коро <g/> , в природу вписуються <g/> , ніби для пожвавлення <g/> , поодинокі людські постаті <g/> , які одначе підпорядковані пейзажеві й становлять частину його <g/> .
doc#4 Ним замикається збірка <g/> , як ніби останнє поетчине провістя майбутнього чи <g/> , правильніше <g/> , не-майбутнього <g/> , безмайбутнього <g/> , кінця часовости й просторовости <g/> , не тільки людини <g/> . </p>
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Жарт <g/> » <g/> ) </p><p> Це зведення Музи на хідники й мешканнячка нетрів американського міста виявляється в чимраз більшому ширенні метонімії коштом метафори <g/> , метонімія бо не бере нас з середовища до якогось іншого <g/> , ніби вищого <g/> , вона тримає нас цупко там <g/> , де ми були б <g/> , коли б і не вдавалися взагалі до образности — </p><p> то не горщики на кухні — </p><p> википить душа до дна <g/> , — </p><p> ( <g/> « <g/> Як вогонь <g/> » <g/> ) </p><p> або у включенні метонімії в метафору <g/> : </p><p> Огорнувсь голубиними вуалями </p><p> парк <g/> … </p>
doc#4 Вони є <g/> , але їх треба шукати <g/> , вони роблять вірш віршем <g/> , але вони ніби присипані течією невимушеної мови <g/> , наближеної до прози <g/> .
doc#4 Саме це робить вірші <g/> , що їх читаємо <g/> , поезією <g/> , чудом <g/> , що про нього писав Ґете ( <g/> устами Вільгельма Майстера <g/> ) <g/> : « <g/> Ні разу не бачивши самого предмету в природі <g/> , ви пізнаєте правду в відтворенні <g/> , в вас ніби закладене передвідчуття всього світу <g/> , що дістає поштовх до розвитку <g/> , зіткнувшися з гармонією поезії <g/> » <g/> . </p>
doc#6 <p> Такого типу “ <g/> килими <g/> ” <g/> , з візерунками малих різнокольорових людей <g/> , тільки не такі багаті на епізоди <g/> , знайдемо і в Курилика <g/> , приміром <g/> , у його “ <g/> Сон мера Кромбі <g/> ” <g/> , у “ <g/> Після снігопаду на авеню Балзам <g/> ” у торонтському циклі або в “ <g/> Весіллі в Кашубах <g/> ” у польському циклі <g/> , а на цій виставці — “ <g/> Споглянь людину без Бога <g/> ” ( <g/> ч. 19 <g/> ) <g/> , хоч тут епізоди почасти відмежовані один від одного контуром ніби окремої рамки <g/> , так що картина сприймається подеколи як конґльомсрат відносно самостійних менших картин <g/> , об'єднаних тільки загальною ідеєю <g/> .
doc#6 Та <g/> , зрештою <g/> , навіть у тих Куриликових творах <g/> , що виростали з традиції Бройгеля <g/> , знаходимо не лише принадні деталі <g/> , подавані здебільшого дрібно і збоку або на задньому пляні <g/> , ніби маляр хоче сказати <g/> , — так <g/> , це мило <g/> , це людяно <g/> , часом трохи смішно <g/> , посміхнися <g/> , глядачу <g/> , — але на цьому роля епізодів і епізодичних деталів не обмежується <g/> .
doc#6 Так <g/> , ніби маляр закликає глядача дивитися не тільки на деталі <g/> , а і крізь них <g/> , у інше <g/> , глибше <g/> . </p>
doc#6 У Курилика <g/> , якщо небо спокійне <g/> , йому приділено мало місця ( <g/> хоч є разючі вийнятки в картинах ідилічного характеру <g/> , як от “ <g/> Квебекські фармерські діти розкошують у природі <g/> ” в серії “ <g/> Куриликова Канада <g/> ” <g/> ) <g/> ; на багатьох картинах неба взагалі нема <g/> , картина ніби зрізана на верхів'ях дерев <g/> .
doc#6 Як розпадеться недобудована Вавилонська вежа <g/> , так загине й торонтська ратуша <g/> , — ніби каже Курилик <g/> , — і в її порожнечі або під її руїнами загинуть і ті знеособлені й безбожні “ <g/> екзистенціялісти <g/> ” <g/> .
doc#6 Звиклий до його “ <g/> поетики <g/> ” глядач <g/> , придивляючися до його нібито “ <g/> безідейних <g/> ” картин <g/> , картин <g/> , що ніби просто замальовують пейзаж <g/> , вигляд чи вчинки людей <g/> , починає <g/> , — може <g/> , не завжди доречно — і в багатьох з них знаходити те <g/> , що Курилик називав “ <g/> символами <g/> ” <g/> .
doc#6 Чи не єдиний виняток — цитатна назва <g/> , слова <g/> , що їх ніби вимовляє дійова особа — це “ <g/> Нема грошей — нема води <g/> ” <g/> , що каже водовіз жінці <g/> , яка стоїть у дверях будинку <g/> .
doc#6 Іноді таке більш-менш стандартне обличчя <g/> , схоплене небагатьма рисами <g/> , подане як маска <g/> , ніби надягнена на голову <g/> , як у японського актора в театрі Но або Кабукі ( <g/> див <g/> .
doc#6 Коли в ілюстрації до вірша 27,45 Матвія обличчя Христа ще носить сліди звичайної в канадських картинах Курилика “ <g/> сумарної <g/> ” характеристики <g/> , в ілюстрації до вірша 27,50 стався вже цілковитий відхід від такої сумарности <g/> , ніби це малював інший мистець ( <g/> у виданні “ <g/> Страстей <g/> ” це сс <g/> .
doc#6 <p> Іноді <g/> , особливо змальовуючи будинки й господарські споруди <g/> , Курилик дуже по-старомодньому ніби спершу складає рисунок <g/> , а потім його площини вкриває фарбою ( <g/> напр <g/> .
doc#6 <p> Глядач картин Курилика при бажанні може забути про оповідь <g/> , що стоїть за ними і що ніби породила їх <g/> , про біографічне тло і про історію Канади й канадців <g/> , епізоди якої до них увійшли <g/> ; може примусити себе абстрагуватися від їхньої філософії й проповіді віри — тоді вони тим яскравіше постануть перед ним як гра площин <g/> , що несуть у собі співвідношення кольорів <g/> .
doc#7 Кожне слово в нашій мові ніби має кілька гачків <g/> , до яких — за інерцією мови — мають бути почеплені інші слова <g/> , при чому конче слова певного типу або й певні слова <g/> .
doc#8 Він зник безслідно <g/> , як герой його повісті « <g/> Без ґрунту <g/> » архітект Линник <g/> , у чиїй долі Петров ніби провидів свою власну долю <g/> … </p>
doc#8 Він не говорить <g/> , а ніби проголошує <g/> .
doc#9 Язик літературної мови може уважатись головною рікою <g/> , котру засиляють наріччя — ніби притоки <g/> .