Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#4 <p> Натомість у збірці поезій Наталі Лівицької-Холодної <g/> , коли говорити про її другу частину <g/> , як ми умовилися <g/> , маємо тільки записи епізодів <g/> , вражень і настроїв <g/> , які можуть повторюватися й часто справді повторюються <g/> .
doc#4 Про інші говорити тяжче через те <g/> , що ми не знаємо <g/> , як складався цей збірник <g/> .
doc#4 Нема нічого злого чи хибного в аналізі засобів <g/> , і формалізм нам тут багато допоміг <g/> , як довго ми свідомі того <g/> , що це не все і що лишається широке поле для констатації суб'єктивного відчування і що це може найпривабливіше <g/> , коли маємо справу з літературним щиро-сутим твором <g/> . </p>
doc#4 Займенники в щоденниках <g/> , як і в поезії <g/> , давно були одним з важливих літературних засобів ( <g/> ми тут знову з засобами <g/> !
doc#4 У Наталі Лівицької-Холодної дуже часто й дуже типово відбувається перехід від я ( <g/> про яке в суті речі завжди йдеться <g/> ) до взагальнених ти або ми <g/> : </p><p> Я йду в неминуче Проваллями самоти <g/> … </p>
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> З минулого <g/> » <g/> ) </p><p> Та ці переходи між я — ти — ми — річ досить поширена <g/> .
doc#4 Якщо <g/> , як ми бачили щойно перед цим <g/> , займенники в своїх переключеннях об'єктивізують суб'єктивне <g/> , тут брак займенників і добір деталів і засобів образности суб'єктивізують об'єктивне <g/> .
doc#4 <p> Тільки шкода <g/> , що ми згубили </p><p> і душу в цій боротьбі <g/> , </p><p> і пробачення нам не буде <g/> , милий <g/> , </p><p> ні по цей <g/> , </p><p> ні по той бік <g/> . </p>
doc#4 <p> Але тут ми вже покидаємо комплекс Філемона й Бавкіди і вступаємо в комплекс Іова <g/> . </p>
doc#4 А ось ми приймаємо це як зовсім нормальне <g/> : </p><p> Хлопче юний з синіми очима <g/> , </p><p> поцілуй від мене свої сині очі <g/> … </p>
doc#4 І ми вже готові взяти цей образ у супутники нашого життя і <g/> , відтепер <g/> , іти разом з ним до кінця путі <g/> . </p>
doc#4 Цікаво <g/> , що конкретність цих деталів <g/> , їхня видющість <g/> , запахи й звуки тим конкретніші <g/> , чим ми далі від них у часі <g/> , і вершиною цієї теплої конкретности є поезії « <g/> Гавкає собака <g/> » і « <g/> Ранок <g/> » <g/> , написані 1979 і 1982 р. <g/> , тоді як нічого <g/> , так таки нічого з цих живих подробиць не знайдемо в « <g/> старих <g/> » поезіях <g/> , себто посталих до 1937 р. <g/> , де радше подибуємо щось про парк а 1а Борисов-Мусатов або про сади <g/> , де « <g/> тюльпани паленіють І з неба тисячі зірок <g/> » — усе суто книжкового походження <g/> . </p>
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Жарт <g/> » <g/> ) </p><p> Це зведення Музи на хідники й мешканнячка нетрів американського міста виявляється в чимраз більшому ширенні метонімії коштом метафори <g/> , метонімія бо не бере нас з середовища до якогось іншого <g/> , ніби вищого <g/> , вона тримає нас цупко там <g/> , де ми були б <g/> , коли б і не вдавалися взагалі до образности — </p><p> то не горщики на кухні — </p><p> википить душа до дна <g/> , — </p><p> ( <g/> « <g/> Як вогонь <g/> » <g/> ) </p><p> або у включенні метонімії в метафору <g/> : </p><p> Огорнувсь голубиними вуалями </p><p> парк <g/> … </p>
doc#5 Єдине <g/> , що ми знаємо про її вдачу <g/> , це те <g/> , що вона глибоко й віддано кохає <g/> .
doc#5 Більше про перебіг його життя ми не знаємо нічого <g/> .
doc#5 Але якщо ми не знаємо всієї біографії Юрія Олександровича <g/> , то чи не могли б ми обійтися і без історії його лябораторних спроб <g/> ? </p>
doc#5 Але якщо ми не знаємо всієї біографії Юрія Олександровича <g/> , то чи не могли б ми обійтися і без історії його лябораторних спроб <g/> ? </p>
doc#5 <p> Виховані на « <g/> Сердешній Оксані <g/> » й « <g/> Катерині <g/> » <g/> , ми повертаємося тепер думками до Марти <g/> .
doc#5 Усе тільки білок <g/> , тільки стандартні реакції його <g/> , тільки його нормальні забурення <g/> , що менше з них ми звемо коханням <g/> , а більше <g/> , що вивершується повним розкладом білка <g/> , – смертю <g/> : « <g/> Смерть нізвідки не приходить <g/> , а постійно пробуває в середині нас <g/> …
doc#5 У великому х <g/> , що ми силкуємось розв'язати <g/> , завжди лишається трохи менший х <g/> , а в ньому знову ще менший <g/> , і так до без кінця <g/> , аж поки замість одного великого х не здобудемо безліч манісіньких <g/> , але однаково незрозумілих <g/> » <g/> .