Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#4 Нема нічого злого чи хибного в аналізі засобів <g/> , і формалізм нам тут багато допоміг <g/> , як довго ми свідомі того <g/> , що це не все і що лишається широке поле для констатації суб'єктивного відчування і що це може найпривабливіше <g/> , коли маємо справу з літературним щиро-сутим твором <g/> . </p>
doc#4 Це поезія <g/> , що з неприхованою самоіронією зветься « <g/> Кухонна романтика <g/> » <g/> : </p><p> Відійду до вікна від печі </p><p> — хай кипить собі борщ без мене — </p><p> взагалі ці кухонні речі </p><p> так не до речі <g/> , </p><p> коли білим зробилось зелене <g/> . </p>
doc#4 Комплекс мотивів і настроїв <g/> , особливо згущений у сорокових і п'ятдесятих роках <g/> , коли в житті поетки <g/> , судячи з її віршів <g/> , поставало усвідомлення розставання з молодістю <g/> , дивною й гіркою <g/> , скупаною в золотавих ранках <g/> , дзвінкою й змінною ( <g/> « <g/> На грані <g/> » <g/> ) <g/> , розставання неминучого <g/> , невідкличного й схоплюваного як незалежна від людської волі неминучість <g/> .
doc#4 Це — поезія <g/> , коли « <g/> з болем проростають крила <g/> » <g/> . </p>
doc#4 Але мотив гармонії й вірности подружнього життя аж геть у старість <g/> , живого теплом споминів про все спільно пережите в родині й поза нею <g/> , не раз з'являється в « <g/> нових <g/> » поезіях авторки <g/> : </p><p> Ах <g/> , це твої <g/> , мій друже <g/> , очі любі І відблиск їх у погляді дочки <g/> , </p><p> Це наші спільні сльози <g/> , в щасті й згубі <g/> , </p><p> Твій ніжний дотик чи докір терпкий <g/> , — </p><p> ( <g/> « <g/> Батьківщина <g/> » <g/> ) </p><p> не раз поетка чує « <g/> усміх <g/> , тепло і руку <g/> » <g/> , « <g/> коли так гарно нам достигла осінь <g/> » <g/> .
doc#4 і тільки <g/> , </p><p> а в все таки з пуантою негайно за цим <g/> : </p><p> Та коли її нема <g/> , </p><p> в хаті холодно й вільго </p><p> і на душу спадає пітьма <g/> . </p>
doc#4 Філемон ще намагається не помічати того <g/> , що — коли дозволю собі анахронізм — Тичина окреслював словами « <g/> До пустель <g/> , каналу й річки Наші славні п'ятирічки Мов би до дітей <g/> » <g/> , що коїться довкруги <g/> .
doc#4 Ну <g/> , хто коли спромігся б поцілувати власні очі <g/> ?
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Червень <g/> » <g/> ) </p><p> Натомість сьогоднішня Україна ( <g/> власне <g/> , 1948 р. <g/> , коли це було досить близьке до правди <g/> ) ввижається як суцільна руїна <g/> : </p><p> Щоночі снишся Ти кошмаром <g/> , </p><p> лякаєш мертвим сном осель <g/> , </p><p> печеш незгаслим ще пожаром </p><p> і студиш холодом пустель <g/> . </p>
doc#4 На честь поетки як громадянки ( <g/> бо як поетка вона має право на будь-які міти <g/> ) треба <g/> , одначе <g/> , сказати <g/> , що вона сама усвідомлює уявність цієї тематики і образности <g/> , і <g/> , якщо це все існувало в такій формі й таких барвах у минулому <g/> , невідтворність його тепер <g/> , коли навіть </p><p><g/> …
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Осінь <g/> » <g/> ) </p><p> Але в 65 років вона вже бачить себе « <g/> на стернях життя <g/> » <g/> , коли все живе вже зникло з піль <g/> , у поезії <g/> , що має характеристичну назву « <g/> Перед відходом <g/> » <g/> .
doc#4 ( <g/> Зрештою <g/> , образ покосів <g/> , зрізаних вимахом Господньої руки <g/> , з'явився ще 1948 р. <g/> ) Але частіше надибуємо на образ смерти як мандрівки в невідоме майбутнє « <g/> на човні без весел <g/> » « <g/> у путь без причалів <g/> » <g/> , до визволення від бруду земного існування <g/> , коли — </p><p> Вже ніхто не посміє цих сліз </p><p> Брудними руками стерти <g/> … </p>
doc#4 За ті понад сорок років <g/> , коли Наталя Лівицька-Холодна писала свої « <g/> нові <g/> » вірші <g/> , ні вона <g/> , ні вірші не були незмінні <g/> .
doc#4 <p> Та відмежування від старших і однолітніх сучасників починалося ще 1947 р. <g/> , коли Наталя Лівицька- Холодна писала — </p><p> Я буду майстром неприміченим </p><p> і каганцем у буднів ніч <g/> , — </p><p> ( <g/> « <g/> Самотність <g/> » <g/> ) </p><p> не смолоскипом <g/> , що рве нічну темряву й кличе до героїчних звитяг <g/> , а каганцем серед буднів <g/> !
doc#4 <p> Зведення поезії з вершини Парнасу на низини щоденного дрібного побуту проймає вибір слів <g/> , що можуть бути аж надто « <g/> непоетичними <g/> » і що « <g/> грають <g/> » особливо виразно й міцно <g/> , коли вони не єдині <g/> , а контрастують із словами <g/> , виразно « <g/> поетичними <g/> » <g/> , як от після початку — </p><p> « <g/> На городі бузина <g/> , </p><p> а в Києві дядько <g/> !
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Жарт <g/> » <g/> ) </p><p> Це зведення Музи на хідники й мешканнячка нетрів американського міста виявляється в чимраз більшому ширенні метонімії коштом метафори <g/> , метонімія бо не бере нас з середовища до якогось іншого <g/> , ніби вищого <g/> , вона тримає нас цупко там <g/> , де ми були б <g/> , коли б і не вдавалися взагалі до образности — </p><p> то не горщики на кухні — </p><p> википить душа до дна <g/> , — </p><p> ( <g/> « <g/> Як вогонь <g/> » <g/> ) </p><p> або у включенні метонімії в метафору <g/> : </p><p> Огорнувсь голубиними вуалями </p><p> парк <g/> … </p>
doc#4 Він напевне звучить повноцінно й там і тоді <g/> , де і коли нас нема <g/> , де є тільки сама поетка з собою і з Богом <g/> . </p>
doc#5 Авторові було б тепер 56 років <g/> , коли писано роман <g/> , йому було 28. Хто читає романи з продовженнями в журналах <g/> ?
doc#5 » – « <g/> Я щасливий <g/> , – веде далі Славенко <g/> , – що живу в ту добу й у тій країні <g/> , коли й де розум гостро протиставлено всьому кволому <g/> , нікчемному <g/> , чуттєвому <g/> , чим так щедро обдаровує нас природа <g/> » <g/> .
doc#5 Воно з'ясовується <g/> , коли Славенко за-ко-ху-є-ться <g/> .