Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#2 Нема місця іншим почуттям <g/> , над усіма панує одне — мста <g/> , око за око <g/> , один з двох мусить упасти <g/> , і єдина насолода - побачити <g/> , як жах перекосить обличчя ворога <g/> .
doc#2 « <g/> Лише в один кінець сліди <g/> » <g/> , — тут увесь образ загибелі <g/> .
doc#2 І справжнє чудо поезії виявляється в тому <g/> , що те <g/> , що мало б за таких умов стати епосом <g/> , усе таки зберігає властивості лірики <g/> .
doc#2 Зрештою навіть вістка про смерть милого стає обрядом <g/> : </p><p> Я знаю певно <g/> : дня одного </p><p> прохожий по пустих дорогах </p><p> мені доручить мовчки меч </p><p> увесь у щербі <g/> .
doc#3 Там парували безрух та спокій <g/> , усе застигло там навіки ( <g/> чи до нового -надцятито- мового словника <g/> ) <g/> , і ніякі комети не борознили мертвого царства <g/> .
doc#3 Двоосновні іменники <g/> , успадковані ще від дослов'янської давнини <g/> , існували в усіх трьох родах <g/> , але на середньо- і новоукраїнський періоди вони найкраще збереглися в іменниках середнього роду <g/> .
doc#3 Тут досить нагадати <g/> , що за первісне значення прикметника дъвои <g/> , дъвоя <g/> , дьвоє слід уважати « <g/> подвійний <g/> , двоякий <g/> » <g/> , що він міг набирати дистрибутивного <g/> , колективного і збірного значень <g/> , але первісно в усіх значеннях узгоджувався зі своїм іменником у роді <g/> , відмінку й числі <g/> , напр <g/> .
doc#3 <p> Усе <g/> , здається <g/> , вимагає допущення наших конструкцій до літературної мови — і дані літератури останнього півтора століття і показники діялектології <g/> .
doc#4 <p> Підсумовуючи <g/> , отже <g/> , цей свого роду пролог до моєї статті ( <g/> не обов'язковий <g/> , як усі прологи <g/> !
doc#4 Але про себе в зустрічах з усім довкіллям і в реакції на це довкілля <g/> .
doc#4 » — </p><p> перед нами <g/> , всупереч усьому <g/> , родинна ідилія <g/> , щастя людського розуміння й тихої втечі на природу <g/> : « <g/> він <g/> » <g/> , « <g/> з Переяслава <g/> » — рибалка <g/> .
doc#4 Але <g/> , кажучи по-обивательському <g/> , роман — усе таки дія і рух уперед <g/> . </p>
doc#4 Усі ті обставини <g/> , про які тут говорилося <g/> , схиляють до думки <g/> , що ілюзія щоденникової тяглости не випадкова <g/> , що вона — наслідок певного задуму <g/> .
doc#4 Так здичавілість безмежної Російської імперії привела до розправи з усім тим <g/> , що не відповідало партійній догмі <g/> , — з тонкою плівкою російської дореволюційної інтелігенції <g/> , з національними прагненнями « <g/> околиць <g/> » імперії і тими культурними течіями <g/> , які виросли були саме з духу революції <g/> , — насамперед з формалізмом і футуризмом <g/> .
doc#4 Бо <g/> , кінець-кінцем <g/> , усе в літературі — засоби <g/> , але самі засоби — це ще не література <g/> .
doc#4 Ґете вступив у свій вік старіння збіркою « <g/> Західно- східний диван <g/> » <g/> , і в її гордовитому задумі було виявити подібність — унутрішню — в різноманітності — зовнішній — людських проявів діяльности й світосприймання в усій історії цієї неспокійної істоти — людини <g/> .
doc#4 Як у картинах Ван Ґоґа й Сутіна <g/> , пейзаж у цих поезіях зрушив з місця <g/> , втратив статику <g/> , пустився в скажений тан божевільного <g/> : гроза — це « <g/> в серце острогами вдарив червоний півень <g/> » <g/> , сонце гаряче « <g/> простромило небо <g/> » <g/> , трави ростуть лезами ( <g/> « <g/> вітер лиже леза трав <g/> » <g/> ) <g/> , не дороги ведуть мандрівника <g/> , а стріли доріг <g/> , Нью-Йорк — це « <g/> горби тутешніх пустинь <g/> » <g/> , вітер « <g/> запустив мені в волосся хижі пазурі <g/> » <g/> , прихід ночі — це « <g/> в вуха глухо вдарить чорний молот <g/> » <g/> , — увесь краєвид зрушений із своїх основ <g/> , його рух нестримний і все тут загрожує безсилій людині <g/> .
doc#4 Цікаво <g/> , що конкретність цих деталів <g/> , їхня видющість <g/> , запахи й звуки тим конкретніші <g/> , чим ми далі від них у часі <g/> , і вершиною цієї теплої конкретности є поезії « <g/> Гавкає собака <g/> » і « <g/> Ранок <g/> » <g/> , написані 1979 і 1982 р. <g/> , тоді як нічого <g/> , так таки нічого з цих живих подробиць не знайдемо в « <g/> старих <g/> » поезіях <g/> , себто посталих до 1937 р. <g/> , де радше подибуємо щось про парк а 1а Борисов-Мусатов або про сади <g/> , де « <g/> тюльпани паленіють І з неба тисячі зірок <g/> » — усе суто книжкового походження <g/> . </p>
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Україні <g/> » <g/> ) </p><p> Усе це — прекрасні поезії <g/> , але <g/> , взяті на терези дій- сности <g/> , важать мало <g/> , бо <g/> , кажучи словами самої поетки в тому ж вірші <g/> , все це « <g/> вічний міт в серцях мандрівних злидарів <g/> » <g/> .
doc#4 Це така сама співгра поетичного й апоетичного <g/> , як у доборі слів і синтаксичних конструкцій <g/> , і кінцевий ефект усіх цих засобів — специфічна <g/> , неповторна <g/> , суто особиста дикція поезії Наталі Лівицької-Холодної <g/> .