Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#1 » порадою <g/> : </p><p> Прокинься <g/> , кумо <g/> , пробудись </p><p> Та кругом себе подивись <g/> , </p><p> Начхай на ту дівочу славу </p><p> Та щирим серцем <g/> , нелукаво <g/> , </p><p> Хоч раз <g/> , сердего <g/> , соблуди 24. </p><p> Різко порвавши з бунтарством попереднього періоду своєї творчости з її стилістичною деструктивністю <g/> , </p><p> утвердившись у гармонії як основі Всесвіту та соціяльного устрою і застосувавши цей принцип рівноваги в самому стилі своєї поезії <g/> , Т. Шевченко в останні місяці свого життя виробив дещо інакший підхід до проблеми національної свободи України <g/> .
doc#1 Якщо цієї гармонії буде досягнуто <g/> , проблема України вирішиться сама собою <g/> .
doc#1 Це було певною мірою Шевченкове повернення до самого себе <g/> , відмова від чужих йому впливів і подолання їх <g/> .
doc#2 Та водночас це не була вірність силувана <g/> , вірність наперекір самій собі <g/> , вірність з обов'язку <g/> .
doc#2 Так ніби почалася гра примітивною дудкою <g/> , а далі все нові і все складніші інструменти приєднувалися <g/> , і наприкінці дудки вже не чути <g/> , грає потужна оркестра скрипок <g/> , флейт <g/> , труб <g/> , арф і дзвіночків <g/> , — але в суті речі це все та сама тема <g/> .
doc#2 Таємниця вміння поетчиного зробити своє універсальним і в кожному прояві об'єктивного світобігу відкрити якусь грань самої себе <g/> , ні на мить не стаючи егоцентричною і ні на мить не втрачаючи своєї індивідуальности — вміння ототожнюватися <g/> , не розтоплюючися <g/> , — це таємниця бути гармонійною <g/> , секрет <g/> , утрачений більшістю поетів нашого часу <g/> .
doc#2 Пізніше сум виросте в велику тугу <g/> , що її не понести самій <g/> .
doc#2 <p> Еротика вилонює мотив блаженства родити <g/> , гону <g/> , що проймає природу й людину і що в ньому здійснюється безсмертність роду <g/> , роду <g/> , започаткованого може самим сонцем <g/> .
doc#2 У « <g/> Княжій емалі <g/> » цикли ясні <g/> , бо визначені назвами <g/> , що їх дала сама авторка <g/> .
doc#3 Назви чисел від 1 до 4 мали властивости прикметників з тим <g/> , одначе <g/> , винятком <g/> , що як правило числові назви ці узгоджувалися зі своїми іменниками <g/> , але — проти всіх інших випадків вимагали — в протилежному напрямі — від свого іменника відповідного числа <g/> , двоїни при 2 і множини при 3 і 4. Самі вони граматичного числа не мали <g/> .
doc#3 Але в загальній системі числівникової синтакси не слід спускати з ока <g/> , що він завдає ще одного вдару по « <g/> прикметниковим конструкціям <g/> » ( <g/> типу два речення <g/> ) і заступає їх « <g/> іменниковим <g/> » типом <g/> , точніше кажучи <g/> , мішаним іменниково-прикметниковим <g/> , роблячи тим самим ще один крок до специфічно-числівникової мішаної парадигми як прикмети саме даної частини мови і відмежовуючи цю частину мови від інших частин мови <g/> , які такої мішаности не мають <g/> . </p>
doc#3 Головні синтаксичні риси українського числівника <g/> , що проявляються в його розвитку <g/> , — 1 <g/> ) використання числівника в його становленні категорії числа не тільки як семантичної категорії <g/> , але і на послугах синтакси за- лежности і 2 <g/> ) використання узгодження і керування не як взаємо виключних <g/> , а як рівнолеглих і взаємодоповнюючих ( <g/> п'ять осіб — керування <g/> , п'ятьма особами — в тій самій парадигмі — узгодження <g/> ) <g/> . </p>
doc#3 Але цю ясність важко утримати <g/> , коли звертаємося до безпосередніх описів самої літературної мови <g/> .
doc#4 <p> Видається <g/> , що сама поетка підказує такий поділ <g/> , хоч і не зв'язує його з оцінкою ваги й вартости кожної частини <g/> .
doc#4 Для молодости <g/> , для молоді час не існує <g/> , життя вічне і кожне переживання безконечне <g/> , не те в старому віці <g/> , коли людина відкрила для себе неповоротність часу і минущість усього <g/> , включно з самим собою <g/> .
doc#4 <p> Так <g/> , отже <g/> , думаю <g/> , що двоподіл книжки — це не тільки акт критикової сваволі ( <g/> на яку я <g/> , зрештою <g/> , теж застеріг собі право <g/> ) <g/> , але й об'єктивний факт <g/> , стверджений самою авторкою і покладений нею в основу структури збірки <g/> .
doc#4 « <g/> Старі <g/> » поезії — тут ніби пролог <g/> , « <g/> нові <g/> » — сама дія <g/> .
doc#4 А в самому характері « <g/> нової <g/> » поезії Наталі Лівицької-Холодної найбільша подібність з останніми роками творчости Ріхарда Штравса з його трагічно-спокійними й стриманими « <g/> Метаморфозами <g/> » й « <g/> Чотирма останніми піснями <g/> » <g/> ; а де в чому і з старим Ґете <g/> .
doc#4 Ось сама поетка бачить таємницю зародження поезії — в тиші <g/> : </p><p> Знов тиші оксамитний клапоть Упав на слів стогранне скло <g/> , </p><p> А серце раптом <g/> , наче папороть <g/> , </p><p> Чудесним цвітом зацвіло <g/> . </p>
doc#4 У продовженні такий самий контраст <g/> , як у перед тим наведеному вірші <g/> : </p><p> Десь далеко — його Переяслав <g/> , під Шевченком — моє село <g/> . </p>