Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#4 Так я зробив <g/> , писавши про Олену Телігу ( <g/> « <g/> Без металевих слів і без зідхань даремних <g/> » <g/> ) <g/> , про Василя Стуса ( <g/> « <g/> Трунок і трутизна <g/> » <g/> ) <g/> , так зробив Юрій Лавріненко <g/> , писавши про Оксану Лятуринську ( <g/> « <g/> Князівна <g/> , що обходить шатра <g/> » <g/> ) і десятки інших <g/> .
doc#4 Це поезія <g/> , що з неприхованою самоіронією зветься « <g/> Кухонна романтика <g/> » <g/> : </p><p> Відійду до вікна від печі </p><p> — хай кипить собі борщ без мене — </p><p> взагалі ці кухонні речі </p><p> так не до речі <g/> , </p><p> коли білим зробилось зелене <g/> . </p>
doc#4 <p> Отже <g/> , під ґетеансько-рількеанським комплексом у контексті цієї статті без назви не розумію я ні співмаштабности <g/> , ні поетичного стилю <g/> , ні жанрового оформлення <g/> , ні філософського підґрунтя <g/> , а тільки подібність у настрої <g/> , у баченні світу або — ще точніше — в бажанні бачити світ як осередок гармонії <g/> , рівноваги й спокою <g/> .
doc#4 <p> А ще страшніш — пізнати <g/> , що милий </p><p> не той став <g/> , а може й не був таким <g/> , </p><p> якого без тями ввесь вік любила </p><p> й якого ще й досі <g/> … </p>
doc#4 Ти — без відповіді <g/> , Ти — </p><p> лише Питання <g/> , </p><p> Ти Розум без Душі <g/> , Ти не Причина й </p><p> не Мета <g/> . </p>
doc#4 Ти — без відповіді <g/> , Ти — </p><p> лише Питання <g/> , </p><p> Ти Розум без Душі <g/> , Ти не Причина й </p><p> не Мета <g/> . </p>
doc#4 <p> ( <g/> « <g/> Вилазить місяць <g/> » <g/> ) </p><p> Читаєш це <g/> , і в пам'яті виринає приспів першої з Малерових незрівнянних « <g/> Пісень про землю <g/> » — « <g/> Dunkel ist das Leben <g/> , ist der Tod <g/> » <g/> , - гіркий і тужний підсумок китайської мудрости тисячоліть ( <g/> у німецькому перекладі Ганса Бетґе <g/> ) <g/> , далекосхідня паралеля мотивам Іова <g/> , але без його — попри все — віри в Бога <g/> . </p>
doc#4 Напевно <g/> , поетка могла б без великого труду поєднати речі одного настрою й теми в цикли <g/> , але це було мудрим <g/> , її рішення дати їх у непослідовній послідовності <g/> , в переплеску тем і почувань <g/> .
doc#4 У свої сорок років вона усвідомлює <g/> : </p><p> Я чекаю на смерть без ляку <g/> , </p><p> тільки знаю <g/> : не досить ще <g/> , </p><p> не тепер складу подяку </p><p> за життя <g/> … </p>
doc#4 ( <g/> Зрештою <g/> , образ покосів <g/> , зрізаних вимахом Господньої руки <g/> , з'явився ще 1948 р. <g/> ) Але частіше надибуємо на образ смерти як мандрівки в невідоме майбутнє « <g/> на човні без весел <g/> » « <g/> у путь без причалів <g/> » <g/> , до визволення від бруду земного існування <g/> , коли — </p><p> Вже ніхто не посміє цих сліз </p><p> Брудними руками стерти <g/> … </p>
doc#4 ( <g/> Зрештою <g/> , образ покосів <g/> , зрізаних вимахом Господньої руки <g/> , з'явився ще 1948 р. <g/> ) Але частіше надибуємо на образ смерти як мандрівки в невідоме майбутнє « <g/> на човні без весел <g/> » « <g/> у путь без причалів <g/> » <g/> , до визволення від бруду земного існування <g/> , коли — </p><p> Вже ніхто не посміє цих сліз </p><p> Брудними руками стерти <g/> … </p>
doc#4 » стає і образом авторчиної <g/> , може не без впливу епіграфа до Гемінґвеєвого « <g/> По кому дзвонить дзвін <g/> » <g/> , узятого з Джона Донна <g/> , а може в суголоссі таких безмежно людських <g/> , загальнолюдських міркувань про « <g/> переправу через останні буруни <g/> » <g/> . </p>
doc#4 — </p><p> ( <g/> « <g/> Жоржини <g/> » <g/> ) </p><p> віршовий рядок розбивається на нерівномірні уступи <g/> , інерція метру розсаджується спондеями <g/> , а особливо пірихіями <g/> , анакрусами й перестрибами через склад <g/> : </p><p> Та доба була неповторна <g/> , </p><p> як поезія Маланюка <g/> , </p><p> а була вона недоговорена <g/> , </p><p> наче вірш без одного рядка <g/> , — </p><p> ( <g/> « <g/> Ліричний спогад <g/> » <g/> ) </p><p> зі схемою наголосів 3 — факультативний 5/8 з можливим перестрибом на 9. </p><p> Навіть рима тут набуває індивідуального характеру — вона раз-у-раз базується на сполученні наголошеного голосного з наступним приголосним <g/> , ігноруючи всі інші сумежні звуки <g/> , а часто й межі слів <g/> , тип пам'ятаю це — пересипаються ( <g/> ай-ай <g/> ) <g/> , червень — перевернене ( <g/> ер-ер <g/> ) <g/> , величаво — Держави ( <g/> ав-ав <g/> ) <g/> , вір мені — неймовірно ( <g/> ір-ір <g/> ) <g/> , Гельм'язова — обмазана ( <g/> аз-аз <g/> ) тощо <g/> , дуже послідовно <g/> .
doc#4 Так і кортить додати <g/> , що стиль цей не сходить на суму засобів <g/> , і має в собі щось <g/> , що стоїть поза тими засобами <g/> , щось <g/> , без чого <g/> , власне <g/> , нема поезії <g/> , як без води нема життьових умов для рослин і істот <g/> , а ця вода проливається з хмар і хмарин <g/> , а їхня форма непередбачена й неповторна і не може бути подиктована людським розумом — як і сама поява чи не-поява тих хмар <g/> .
doc#4 Так і кортить додати <g/> , що стиль цей не сходить на суму засобів <g/> , і має в собі щось <g/> , що стоїть поза тими засобами <g/> , щось <g/> , без чого <g/> , власне <g/> , нема поезії <g/> , як без води нема життьових умов для рослин і істот <g/> , а ця вода проливається з хмар і хмарин <g/> , а їхня форма непередбачена й неповторна і не може бути подиктована людським розумом — як і сама поява чи не-поява тих хмар <g/> .
doc#4 Щоб не вдатися знову в суб'єктивізм і трансценденталізм <g/> , пропоную назву — без назви/sans titre/ohne Titel/untitled/sin titulo/senza titolo <g/> . </p>
doc#5 Чи не парадоксальне становище <g/> : відсіяти об'єктивний світ <g/> ; помалу усунути з сцени інших героїв <g/> , – щоб лишитися кінець-кінцем з постатями без облич або з навмисне невиразними обличчями <g/> ?
doc#5 Але якщо ми не знаємо всієї біографії Юрія Олександровича <g/> , то чи не могли б ми обійтися і без історії його лябораторних спроб <g/> ? </p>
doc#5 І Славенко одружується з Ірен <g/> , без кохання <g/> , просто тому <g/> , що це найощадніший у часі спосіб розв'язати статеву проблему <g/> . </p>
doc#5 У великому х <g/> , що ми силкуємось розв'язати <g/> , завжди лишається трохи менший х <g/> , а в ньому знову ще менший <g/> , і так до без кінця <g/> , аж поки замість одного великого х не здобудемо безліч манісіньких <g/> , але однаково незрозумілих <g/> » <g/> .