Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#0 Тисячі й тисячі здавалися в полон і гинули <g/> .
doc#0 Сама структура права радянська й німецька настільки різняться <g/> , що навіть <g/> , здавалося б <g/> , однозначні слова і однозвучні виключають будь-яке порозуміння <g/> .
doc#0 Це було в будинку <g/> , де перед 1939 роком містилося польське воєвідство <g/> , тепер <g/> , здається <g/> , чи не вулиця Винниченка <g/> , масивний адміністративний негостинний ґмах габсбурзької епохи <g/> .
doc#0 Купити цією ціною право на те <g/> , щоб не робити нічого корисного для німців <g/> , здавалося не надто високою ціною <g/> .
doc#0 Але Петров не здається — перелізьмо через звалища <g/> .
doc#0 А вже щоб була вулиця Щастя — такого <g/> , здається <g/> , не буває навіть у назвах вулиць <g/> . </p>
doc#1 <p> На зміну стилістичним експериментам минулих років <g/> , коли Т. Шевченко сміливо вводив у поезію вирази <g/> , досі невживані <g/> , коли сполучував слова <g/> , здавалося б <g/> , стилістично несумісні <g/> , приходить як основне правило закон мудрої економії <g/> ; на зміну бурхливому <g/> , експансивному стилю - самообмеження зрілого митця <g/> .
doc#1 <p> Два останні рядки відображають корінний перелом <g/> : козак <g/> , котрий <g/> , здавалося <g/> , фігурував лише в порівнянні <g/> , раптом введений в основну лінію вірша як рівня яворові <g/> .
doc#1 В основі його композиції — те ж саме надання народньопісенним образам та засобам інших значень <g/> , хоча тут зміщення досягається не переходом від пляну « <g/> дійсности <g/> » до пляну порівнянь <g/> , а паралелізмом трьох образів <g/> , здавалося б <g/> , зовсім не пов'язаних між собою <g/> , — калини та явора <g/> , качки з каченятами <g/> , дівчини <g/> , що <g/> , досі не заручена <g/> , гуляє у садку <g/> .
doc#1 Та навіть і це здається йому занадто жорстоким <g/> .
doc#1 Звичайно <g/> , різниця між місією апостола правди і науки <g/> , реформатора соціяльного устрою <g/> , та публікацією « <g/> Букваря <g/> » настільки велика <g/> , що <g/> , здається <g/> , — це речі несумісні і зіставлення їх сміхотворне <g/> .
doc#1 <p> ( <g/> « <g/> Чи не покинуть нам <g/> , небого <g/> » <g/> , </p><p> 15 лютого 1861 р. <g/> ) </p><p> Важливо <g/> , що український пейзаж — це завжди природа безхмарного літа <g/> , без сліду тієї романтичної атмосфери шторму і злив <g/> , яка була властива ранньому Т. Шевченкові <g/> ; природа <g/> , над якою постійно світить лагідне сонце <g/> , що <g/> , здається <g/> , ніколи не заходить і не ховається за хмари <g/> .
doc#1 Тепер йому здається <g/> , що повстання і війни давньої України пішли намарне <g/> : </p><p> Бували войни й військовії свари <g/> : </p><p> Галагани <g/> , і Киселі <g/> , і Кочубеї-Нагаї <g/> ; </p><p> Було добра того чимало <g/> . </p>
doc#2 <p> А тепер <g/> , коли під назвою першої збірки видано обидві старі і нову - « <g/> Веселку <g/> » <g/> , мені здається <g/> , що я можу докинути дещо до старих характеристик <g/> , як <g/> , певно <g/> , не один зможе після мене <g/> .
doc#2 Наскрізь <g/> , здавалося б <g/> , лірична згадка-мрія про рідну Волинь обминає « <g/> я <g/> » <g/> , заступаючи його безособовим реченням <g/> , а настрій відтворюється не описом почуттів <g/> , а описом вимріяної поведінки <g/> : </p><p> Якби злетіти пташкою понад дерева </p><p> туди <g/> !
doc#2 Натомість світ Лятуринської і вся поведінка її героїв — наскрізь ритуальні <g/> , наскрізь традиційні <g/> , навіть у хвилини того <g/> , що здається найбільш особистими рішеннями <g/> .
doc#2 Ось <g/> , здається <g/> , перша з них <g/> : </p><p> Уранці будять осокори <g/> : </p><p> Сьогодні біло так надворі <g/> ! </p>
doc#3 <p> Усе <g/> , здається <g/> , вимагає допущення наших конструкцій до літературної мови — і дані літератури останнього півтора століття і показники діялектології <g/> .
doc#4 ) Вона <g/> , ця поезія <g/> , існує в безконечній мінливості <g/> , — не тільки тем <g/> , мотивів і настроїв <g/> , але <g/> , так здається <g/> , й світобачення <g/> .
doc#4 Бо особливість поезії Наталі Лівицької-Холодної в її « <g/> нових <g/> » віршах є те <g/> , що вона не цурається <g/> , здавалося б <g/> , найпрозаїчніших речей — і цим вона дуже сучасна <g/> , — але не нагромаджує їх у дусі голляндського малярства Яна Стеена чи Давіда Тенірса з їх « <g/> строкатим сміттям <g/> » як самоціллю <g/> , не затримується увагою своєю й читача на них <g/> , а тільки черкає їх <g/> , як ластівка в стрімкому леті може черкнутися крилом якоїсь речі <g/> , але ніколи на ній не зупиниться й не спочине <g/> . </p>