Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#19 <p> Т. Шевченко </p><p> « <g/> Се один із тих наших літературних діячів <g/> , котрим теперішнє положення української справи і українського слова в Росії хоч і не вистудило серця і не вистудило пера з руки <g/> , та проте відібрало можність дати свою працю на користь загалові <g/> » <g/> , — так писав про Василя Мову Іван Франко 1899 року і порівнював літературну долю письменника з літературною долею Степана Руданського <g/> .
doc#19 Але чи мав рацію Кенійський <g/> , коли прийняв ці самодокори за істину і писав про Мову всіх періодів його життя <g/> : « <g/> Був людина щира <g/> , глибокий патріот <g/> ; але сонна Чорноморщина коли не зовсім заспала <g/> , так доволі таки приспала і його <g/> » <g/> ?
doc#19 Здається <g/> , що <g/> , зваживши обставини службової праці письменника <g/> , зваживши обставини його цілковитої самотности в найдальшому кутку України <g/> , майже позбавленому національної свідомосте й можливостей культурної праці <g/> , можна дійти висновку <g/> , що Мова <g/> , принаймні після 1878 року <g/> , писав розмірно багато <g/> , працював <g/> , скільки міг <g/> . </p>
doc#19 Не дурно <g/> , посилаючи Кониському свою автобіографію <g/> , він писав <g/> : « <g/> Щодо приміщення мене в покажчик <g/> , то навряд чи заслуживсь я на таку шанобу <g/> , але иозаяк маю надію прислужитись <g/> , скільки снаги є <g/> , то й подаю відомість про свою парсуну <g/> » <g/> . </p>
doc#19 Але характеристично <g/> , що <g/> , не мавши змоги втручатися в місцеве життя <g/> , він писав вірші на тогочасну злобу дня Галичини <g/> , де він ніколи не був <g/> , від якої територіяльно перебував так далеко <g/> .
doc#19 Поки інтелігенція наша буде без літературно-наукової мови <g/> , поти зневажатимуть нас по праву <g/> » <g/> , — писав Василь Мова в листі до Кониського <g/> .
doc#19 Іван Франко писав <g/> : « <g/> Мова довгі літа займався складанням українського словника — от тим то і в його віршах не раз видно любителя народніх діалектів <g/> , стрічаються неологізми та силувані звороти <g/> » <g/> . </p>
doc#19 <p> У своїй статті « <g/> Язык и народность <g/> » Потебня писав <g/> : « <g/> Для денаціоналізованого народу природною течією справ створюються несприятливі умови існування <g/> , що випливають з розумової піддеглости <g/> …
doc#22 Ніколай Бердяєв писав про « <g/> Біси <g/> » Достоєвського <g/> , що в ті часи <g/> , коли роман писано <g/> , зовсім не було ще в Росії революціонерів типу Ставроґіна або Верховенського <g/> .
doc#22 ( <g/> Але хлопчак не писав критичних статтів чи есеїв <g/> .
doc#23 У колективній історії української літератури 1955 року О. Засенко в супроводі Є. Кирилюка і П. Приходька писали <g/> , теж без дальшої дискусії <g/> : « <g/> Поезією Шевченка підказаний вірш " <g/> Думи мої <g/> "»3. Іде цей погляд <g/> , коли не помиляюся <g/> , від Омеляна Огоновського <g/> , що закидав Петренкові невміння дорівнятися Шевченкові <g/> , виходячи <g/> , очевидно <g/> , з припущення <g/> , що Петренко писав усі свої твори після Шевченка <g/> , хотів бути подібним до останнього і <g/> , отже <g/> , коли різнився <g/> , то через свою неспроможність бути другим Шевченком4. </p><p> Хронологія написання поезій Петренкових нам невідома <g/> .
doc#24 <p> Коментар цей дуже дотепний і часто правильний <g/> , але можна закинути йому дві хиби <g/> : твір розглядається тільки як політичний <g/> , майже зігноровано його філософсько-світоглядове настановлення ( <g/> хоч перед цим критик і назвав « <g/> Вертеп <g/> » « <g/> філософським твором <g/> » <g/> ) <g/> ; а в аналізі національно-політичної концепції твору не розкрито <g/> , мабуть <g/> , найголовнішого <g/> : що це за НОВА українська людина <g/> , що це за НОВА Україна <g/> , — в чому їх новість <g/> , не розкрито <g/> , отже <g/> , того <g/> , заради чого Любченко й писав свою « <g/> повість <g/> » <g/> .
doc#24 Це та « <g/> молода молодь <g/> » Хвильового <g/> , про яку Тичина писав <g/> : « <g/> Та хіба ж не завжди молодь молодіша від усіх <g/> » <g/> .
doc#25 Т.Лер-Сплавінський писав <g/> : “ <g/> Między r. 1870-1880 dialektologia małoruska dzięki znanym pracom Potebni <g/> , Michalczuka і Żyteckiego mogła poszczycić się wynikami bodaj czy nie najświetniejszymi w Słowiańszczyźnie <g/> ” ( <g/> Rocznik slawistyczny VIII <g/> , 205. Краків 1918 <g/> ) <g/> .
doc#25 <p> У ( <g/> 1 <g/> ) Михальчук з незвичайною сумлінністю опрацював приступні йому матеріяли <g/> , — головне анкети з 61 питанням <g/> , розіслані Південно-західнім відділом Російського географічного товариства <g/> , — виявивши ту велику самодисципліну науковця <g/> , про катастрофічні наслідки браку якої він писав у ( <g/> 6 <g/> , 125 <g/> ) <g/> : “ <g/> Якось увійшло в звичку досить легко ставитися до окреслення й розв'язання навіть найістотніших ( <g/> для філології — Ю.Ш. <g/> ) питань і вживати при цьому часто засобів найвищою іноді мірою некритичних і недисциплінованих <g/> .
doc#25 Даний ним опис північноукраїнських поліфтонгів ( <g/> 1 <g/> , 484 <g/> ) — одна з найтяжчих проблем слов'янської фонетики — незмірно перевищує такий опис <g/> , наприклад <g/> , у Є.Карського <g/> , що писав геть пізніше <g/> , і в усьому істотному містить те <g/> , що потім дали найкращі знавці питання — Я.Розвадовський <g/> , Зілинський <g/> , М.Долобко <g/> , Ганцов <g/> , Михальчуків підподіл головних говірок на дрібніші тепер вимагає <g/> , природно <g/> , істотних змін у світлі нових матеріялів <g/> , як і межі з білоруською мовою ( <g/> хоч у цьому питанні він далеко випередив і Огоновського <g/> , що вважав білоруську мову за українську говірку <g/> , і Потебню <g/> , що вважав її за російську говірку <g/> ) <g/> , але загальна клясифікація говірок виявила <g/> , як уже сказано <g/> , його велику прозірливість <g/> .
doc#25 “ <g/> Спочатку звук е і в українському <g/> , як у решті наріччів лясько-східньослов'янської групи відзначався особливою м'якістю <g/> ” ( <g/> 3 <g/> , 52 <g/> ) <g/> , писав він к. 1889 р. “ <g/> Південно-руське е в старовину мало <g/> , без сумніву <g/> , такий же піднебінний характер <g/> , як і теперішнє північно-руське ( <g/> білорусько-великоруське <g/> ) і ляське ( <g/> польсько-лужицьке <g/> ) е <g/> ” ( <g/> 5 <g/> , 464 <g/> ) <g/> , потверджував він цю думку 1893 р. Пізніше <g/> , 1903 р. <g/> , Михальчук вносить у цей погляд зміни <g/> .
doc#25 У своїй автобіографії він писав <g/> , що ще змолоду відчув „глибоке зневірення до моральної і життьової вартости польщини й російства яко національно-культурних і соціяльно-політичних режимів <g/> ” ( <g/> ЗНТШ 121 <g/> , ст <g/> .
doc#25 Уже багато років пізніше <g/> , згадуючи про це <g/> , Михальчук писав <g/> : „Я і тепер <g/> , ще більше навіть <g/> , ніж тоді <g/> , переконаний <g/> , що в основі світогляду і психології росіян лежить нігілістичний мотив і що єдиний догмат <g/> , який в ґрунті зовсім щиро ( <g/> тайно чи явно <g/> ) визнає в своїй душі російський інтелґіент усякого напряму ( <g/> як Побідоносцевського так і Толстовського <g/> ) єсть нірвана <g/> ” ( <g/> 69 <g/> ) <g/> . </p>
doc#25 „Переважний тип сучасної польської культурної людини <g/> , писав він ( <g/> 2 <g/> , 12 <g/> ) <g/> , і антропологічно <g/> , і психічно має на собі явну відбитку помітної участи в виробленні його південноруських ( <g/> себто українських — Ю. Ш. <g/> ) племінних елементів уже й тому <g/> , що до складу польської інтеліґенції ввійшов чималий континґент осіб південноруського походження багатьох послідовних ґенерацій <g/> .