Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#5 Він говорить про непотрібність мистецтва <g/> , про практицизм сучасної людини <g/> , про характер науки <g/> , про суть нації <g/> , про ролю кохання в житті людини <g/> , а найбільше про білок і про розум <g/> .
doc#22 Ішлося про трагедію людини <g/> , а не про ілюстрацію до соціології <g/> .
doc#64 Це тільки кілька міркувань людини <g/> , що йшла тим же географічним шляхом <g/> , що й Любченко в часи війни <g/> : Харків — Київ — Львів — Закордон <g/> , — і спостерігала ті самі речі й тих самих людей <g/> , а подеколи переживала ті самі почування <g/> .
doc#61 Вони забувають <g/> , що <g/> , поперше <g/> , політика — вислід внутрішнього життя людини <g/> , а подруге <g/> , що в епоху панування політики в житті все аполітичне має конкретну політичну вимову і резонанс <g/> . </p>
doc#81 Після того я збирав підписи славнозвісних людей — не автографи живих людей <g/> , а підписи мертвих або ніколи не зустрічаних <g/> .
doc#75 Радянська система прекрасно знає <g/> , що цілком політизована людина — це вже не людина <g/> , а раб чи робот <g/> .
doc#88 Саме тут і лише тут починається вплив совєтської пропаганди на душу людини <g/> : ця пропаганда не переконує людину <g/> , а розламує її навпіл <g/> , а потім — потім мимохіть починаються взаємні змагання цих двох половинок <g/> .
doc#40 У першому випадку йдеться про двох людей <g/> , що обидва були в шкірянках <g/> , у другому виходить <g/> , що в шкірянці була тільки одна людина <g/> , а саме друга <g/> .
doc#31 Звідси — визначення мистецтва як вияву однієї з потреб людини <g/> , а саме любови до краси <g/> .
doc#42 Зрештою <g/> , герой його роману — не людина <g/> , а самота <g/> .
doc#81 Він вибрав мене <g/> , можливо <g/> , відчувши <g/> , що <g/> , в протилежність Журбі <g/> , я не був « <g/> режимний <g/> » <g/> , в протилежність Махинькові — не замкнений від людей <g/> , а справді щиро зацікавлений у своїй дисципліні — мовознавстві і в своїх учнях — студентах <g/> .
doc#63 Не без вини наших авторів театр наш перестає бути провідником людей <g/> , а стає чимось середнім між музеєм і <g/> …
doc#98 А тим часом виглядає <g/> , що <g/> , хоч непевне <g/> , вона є. І поза всі його сизокрилі орли не відмовимо Максимові Рильському права бути поетом і людиною <g/> , а Тичині подаруємо його « <g/> до 'дної ями <g/> » <g/> , а з почуттям сорому прослизнемо повз Івано-Микитенкові « <g/> сола на флейті <g/> » <g/> , спрямовані на ліквідацію Леся Курбаса ( <g/> речі <g/> , тепер майже цілком забуті <g/> , але забувати їх не слід було б <g/> ) <g/> . </p>
doc#30 Бо коли хто відписує лист на лист <g/> , то це він ( <g/> чи вона <g/> ) чемний і дисциплінований <g/> , але коли хто пише два листи на один <g/> , то це він/вона — справжня людина <g/> , а це буває рідко <g/> .
doc#58 Що всі людські цінності тільки доти справжні цінності <g/> , доки вони плекають і боронять людину <g/> , а це — місія жінки <g/> . </p>
doc#81 Готуючися скласти останні свої суспільні обов'язки <g/> , не мавши потреби робити кар'єру <g/> , обтрусивши або розгубивши свої товариські зв'язки <g/> , сидячи сам-на-сам із своєю старенькою друкарською машинкою і не дуже дбаючи <g/> , чи це писання колись стане приступне іншим людям <g/> , а чи його викинуть на смітник <g/> , можна дозволити собі на нечувану розкіш бути щирим <g/> .
doc#24 І далі — на коротку хвилину — нова кристалізація розгойданого оце ритму — знову контрасти <g/> , але чимраз коротше висловлені <g/> , аж поки вони не стають цілком оголеними <g/> , перетворюються на контрасти вже не людей <g/> , а чистих понять <g/> , щоб завершитися ритмічною вершиною — одним словом <g/> : перемога <g/> : </p><p> За один момент скільки тут створено й скільки зруйновано <g/> .
doc#81 Чи можу я в цих спогадах упіймати оте я <g/> , хай не щодо всіх людей <g/> , а щодо себе самого <g/> ?
doc#84 Жан Ґеенно вимагає <g/> , щоб <g/> , « <g/> починаючи від школи <g/> , дитину трактовано не як масову людину <g/> , а як людину <g/> » <g/> .
doc#27 Докиньмо хіба <g/> , як бачив Куліш у середині п'ятдесятих років царя Олександра — не просто як людину <g/> , а як символ царату <g/> : « <g/> Постава його й манери були такі величні <g/> , що всі були вражені ніби надприродним з'явищем <g/> .