Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#4 ілюзія щоденникової тяглости не випадкова <g/> , що вона — наслідок певного задуму <g/> . Але в ширшому пляні
doc#4 й ті взяті в відлуннях у її власній душі <g/> . Поза тим вона пише про настрої <g/> , про власне <g/> . Вона вміє
doc#4 ! І <g/> , ведучи далі мотив теплої цілющости <g/> , вона тепер говорить про « <g/> серце <g/> , скупане в цілющому
doc#4 мітологічні ремінісценції цілком чужі <g/> , вона вся тут і тепер <g/> , у межах одного життя <g/> . Але мотив
doc#4 — в'язниця <g/> , а життя — незбагненне <g/> , і людина зла <g/> , вона — </p><p><g/> … засмітила моря і ріки <g/> , </p><p> кров'ю вмила поля <g/> … </p><p> І
doc#4 » <g/> . На честь поетки як громадянки ( <g/> бо як поетка вона має право на будь-які міти <g/> ) треба <g/> , одначе <g/> ,
doc#4 на будь-які міти <g/> ) треба <g/> , одначе <g/> , сказати <g/> , що вона сама усвідомлює уявність цієї тематики і
doc#4 із мертвим списом <g/> … <g/> , — </p><p> ( <g/> « <g/> Перед відходом <g/> » <g/> ) </p><p> що вона більше не пише <g/> , як у « <g/> старих <g/> » поезіях <g/> : </p><p> Я твердо
doc#4 білого Кремля <g/> . </p><p> ( <g/> « <g/> Остання жертва <g/> » <g/> ) </p><p> Бо тепер вона знає <g/> , що сьогодні інший світ <g/> , інша доба <g/> : « <g/> Це
doc#4 вщерть <g/> , тут і міра людяности поезії <g/> , і цей іспит вона теж складає гойно й в остаточній правді <g/> . У свої
doc#4 гойно й в остаточній правді <g/> . У свої сорок років вона усвідомлює <g/> : </p><p> Я чекаю на смерть без ляку <g/> , </p><p> тільки
doc#4 складу подяку </p><p> за життя <g/> … </p><p> ( <g/> « <g/> Осінь <g/> » <g/> ) </p><p> Але в 65 років вона вже бачить себе « <g/> на стернях життя <g/> » <g/> , коли все
doc#4 Лівицька-Холодна писала свої « <g/> нові <g/> » вірші <g/> , ні вона <g/> , ні вірші не були незмінні <g/> . Та це дозволенне <g/> , бо
doc#4 <p> тут у мене <g/> , під вікном <g/> , </p><p> бузини — як море <g/> ! </p><p> і вона п'янким вином </p><p> душу мою морить <g/> . </p><p> ( <g/> « <g/> Жарт <g/> » <g/> ) </p><p> Це
doc#4 з середовища до якогось іншого <g/> , ніби вищого <g/> , вона тримає нас цупко там <g/> , де ми були б <g/> , коли б і не
doc#4 була неповторна <g/> , </p><p> як поезія Маланюка <g/> , </p><p> а була вона недоговорена <g/> , </p><p> наче вірш без одного рядка <g/> , — </p><p> ( <g/> «
doc#4 рима тут набуває індивідуального характеру — вона раз-у-раз базується на сполученні
doc#4 , хто залишився сам <g/> » <g/> , — якщо він мав рацію <g/> , вона може не надто нарікати <g/> . З ким вона лишається
doc#4 він мав рацію <g/> , вона може не надто нарікати <g/> . З ким вона лишається сама <g/> , здатний бути сам <g/> . Ця поезія — це
doc#5 . Єдине <g/> , що ми знаємо про її вдачу <g/> , це те <g/> , що вона глибоко й віддано кохає <g/> . Славенко має характер