Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#20 Хоч уже минув рік <g/> , відколи вони побралися і вона пізнала його не тільки з розмов <g/> , а і з чоловічого гону <g/> , вона зверталася до нього на ви і звала його Юрій Андріянович <g/> , а вона була для нього Маруся і ти <g/> .
doc#21 Він заявив <g/> , що всі інші не мають значення <g/> , а радитися я мушу з ним <g/> , а він мене знає і всі мої вимоги приймає наперед <g/> .
doc#21 Коли я нагадав йому про поезію Леоніда Лимана <g/> , що була в редакційному портфелі <g/> , він заявив <g/> , що Лиман умістив десь шкідливу статтю про “ <g/> Арку <g/> ” <g/> , а до того ще в розмові з кимось назвав його <g/> , Нижанківського <g/> , “ <g/> сволоччю <g/> ” <g/> , а тому Лимана вигнали з “ <g/> Трибуни <g/> ” і не місце йому і в “ <g/> Арці <g/> ” <g/> .
doc#21 Я нічого йому не відповів <g/> , але в розмові з начальством зажадав <g/> , щоб Лиман був сталим співробітником <g/> , а Нижанківського щоб виведено зі складу редакції <g/> .
doc#22 Президент їхній проголошує <g/> : « <g/> Коли засновують товариство <g/> , воно не потребує жадної мети <g/> , а тільки назви <g/> » <g/> .
doc#23 Але далі починається між двома поезіями виразна розбіжність <g/> , яка робить Петренків вірш викликом не тільки в загальнолітературному <g/> , а і в стилістичному пляні <g/> .
doc#23 <p> Але є подібність у загальній дикції з лірикою Козлова <g/> , ранньою лірикою Лєрмонтова <g/> , а ще більше Бенедіктова <g/> : уникання конкретного <g/> , використання передусім родових понять <g/> , а не видових <g/> .
doc#24 Отже <g/> , матерія-енерґія завжди лежатимуть в основі <g/> , а позірно емансипований дух — неминуче перетвориться на фікцію і розтане <g/> , як розтав уявний співрозмовник автора <g/> , носій нірвани Сак'я-Муні <g/> .
doc#24 Це апотеоза людини <g/> , що опанувала сама себе <g/> , апотеоза дорослої <g/> , мужньої людини <g/> , що не сліпо йде за своїми почуттями <g/> , а в техніці <g/> , в точності <g/> , в суворому розрахунку спляновує їх на організацію життя <g/> , на скорення пасивно-улягаючої матерії природи <g/> , в найвищому своєму вияві і в найвищій синтезі з силами природи — в будуванні <g/> .
doc#24 А коли йому такі трапляються <g/> , то комізм він пом'якшує лагідною іронією ( <g/> « <g/> Пантоміма <g/> » <g/> ) <g/> , а трагізм — підкресленням його звичайности ( <g/> « <g/> Мелодрама <g/> » <g/> ) <g/> .
doc#24 А подане це все в обрамленні « <g/> Слова перед завісою <g/> » <g/> , що починається як ділова вступна промова <g/> , а закінчується алогічно-емоційними згустками <g/> , як увертюра <g/> , і кінцевого « <g/> Наказу <g/> » <g/> , де фуґа всіх попередніх розділів переходить у своєрідний марш з провідним мотивом « <g/> Добра вам путь <g/> , ішовши <g/> » <g/> . </p>
doc#25 Супроти ж інших Михальчук різко й позитивно виділявся тим <g/> , що він був не тільки збирачем фактів <g/> , а і шукачем нових методологічних шляхів <g/> .
doc#25 шелесних <g/> , то вони таки ствердли пізніше <g/> , а це сталося не через те <g/> , що їх м'якість передалася вставному й <g/> , що потім випав ( <g/> нье > нйе > не <g/> ) <g/> , як думав Боґородіцький ( <g/> і фактично Шахматов <g/> ) <g/> , а “ <g/> пересуненням артикуляції цих голосних у більш задню частину піднебіння <g/> ” ( <g/> 10 <g/> , 29 <g/> ) <g/> , що Михальчук уважав взагалі за характеристичну рису української артикуляційної бази супроти інших східньослов'янських мов ( <g/> 3 <g/> , 51 <g/> ) <g/> . </p>
doc#26 ( <g/> Трохи пізніше <g/> , 1847 р. <g/> , він це зформулює одверто <g/> : « <g/> На москалів не вважайте <g/> , нехай вони собі пишуть по-своєму <g/> , а ми по-своєму <g/> .
doc#26 ) Є діти <g/> , що вмирають ( <g/> що їх убивають <g/> ) народжені <g/> , а є ті <g/> , кого знищено ще перед народженням <g/> , в аборті <g/> .
doc#27 Я налічив у листах 22 пасажі біблійного походження <g/> , не раз цитовані по кілька разів <g/> , а справді їх є далеко більше <g/> .
doc#27 І <g/> , на додаток <g/> , не маємо листів до 1844 року <g/> , фактично також з років заслання <g/> , а далі з років 1883— 1887 <g/> , коли Куліш після конфліктів спершу з українською інтелігенцією підросійської України <g/> , а далі й Галичини <g/> , як він писав до Ол <g/> .
doc#27 « <g/> Перед ними бо будущности немає <g/> » <g/> , — пише він до Кониського уже 1860 року <g/> , а 1882 року заявляє <g/> , що про них « <g/> інакше й не треба думати <g/> , як про цькувателів <g/> » <g/> , хоч і додає <g/> , що треба якось « <g/> із ними держатися <g/> , а не битись <g/> » ( <g/> до Пулюя <g/> , 1882 <g/> ) <g/> .
doc#28 Отже <g/> , і тут <g/> , як взагалі у сприйнятті « <g/> п'ятірного ґрона <g/> » « <g/> неоклясиків <g/> » <g/> , є багато не від тверезої аналізи фактів <g/> , а від леґенди <g/> , створеної і створюваної стоустою поголоскою <g/> , спертої й спираної на джерела <g/> , які не завжди можна перевірити й навіть установити <g/> .
doc#28 – « <g/> Іванів гай <g/> » <g/> ) <g/> , а до голосу приходять тільки пустодзвони й « <g/> ротаті ворони <g/> » <g/> .