Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#81 Нарешті <g/> , в одній хаті згодні взяти мої скатертини <g/> , а мені пропонують замерзлу кінську ногу <g/> .
doc#81 Я там нікого не знав <g/> , до того ж на вхід треба було брати перепустку <g/> , треба було сказати <g/> , до кого йдеш і в якій справі <g/> , а що я міг сказати <g/> ?
doc#81 Цього я не хотів <g/> , і так відпала ця тематика <g/> .
doc#81 Була це <g/> , отже <g/> , синекура <g/> , зрештою <g/> , навіть спосіб боротьби з німцями <g/> , бож я діставав гроші <g/> , правда <g/> , безвартісні й невеликі <g/> , за те <g/> , від чого користи німцям не було жадної <g/> .
doc#81 Я справді не знав <g/> , чи мене пустять у неумовлений день до мого капітана і як поставиться до моєї появи вершитель долі печаток <g/> .
doc#81 Про нього я вже згадував <g/> , оповідаючи <g/> , як у другій німецькій окупації Харкова ( <g/> березень — серпень 1943 року <g/> ) він відвідав спустошену мою квартиру в « <g/> Саламандрі <g/> » <g/> , знайшов на підлозі серед мотлоху альбоми з родинними фотографіями і врятував деякі для мене <g/> , передавши їх мені у Львові <g/> .
doc#81 ) <g/> , мої віршовані переклади забирали мене на кілька хвилин чи годин з неутульного навколишнього світу до іншого <g/> , кращого <g/> .
doc#81 Про книжки не могло бути й мови — на цей час я мав уже дуже порядну книгозбірню <g/> .
doc#81 За хвилину або дві на пероні нікого не було вже — нікого <g/> , крім мене з матір'ю й нечисленними нашими клунками <g/> , а всі вагони були переповнені по вінця <g/> , так що не лишалося ніякої надії бути в поїзді <g/> . </p>
doc#81 Та було таке відчуття жаху <g/> , як я не мав перед тим за все життя і рідко мав пізніше <g/> . </p>
doc#81 Чи продиратися до Львова <g/> , де була рідна душа <g/> , на яку я покладався й був певний підтримки й допомоги <g/> , — Василь Іванович Сімович <g/> , дядя Вася <g/> ?
doc#81 <p> О <g/> , все було чемно <g/> , я не стояв <g/> , мені запропонували сісти <g/> , але ні до якої співпраці мене не просили <g/> , і кожної хвилини я почував — у браку запитань про мене <g/> , про Харків <g/> , про інших прибулих <g/> , у трохи довших <g/> , ніж звичайно <g/> , павзах <g/> , у браку посмішки <g/> , у відсутності дотепу <g/> , — що тут мене не треба <g/> , що сюди я не належу <g/> .
doc#81 Я маю свого невідомого салдата <g/> , і <g/> , якби я був країною <g/> , йому б я поставив монумент <g/> .
doc#81 <p> Ця дитячо-наївна релігія визрівала в мені ще в радянський час <g/> , але тоді я був її самотнім носієм <g/> , і тільки поодинокі вислови в дусі її могли коли-не-коли вирватися в розмові з ближчими мені людьми <g/> , такими нечисленними <g/> , та й мені самому вона була дуже туманна й аморфна <g/> .
doc#81 Звичайно <g/> , розумом ми — я тут уже кажу не тільки « <g/> я <g/> » <g/> , бо нас таких було більше — знали <g/> , що все це приречене <g/> .
doc#81 Шепарович порадив мені бути дуже приязним із жондцею <g/> , полонити його <g/> . </p>
doc#81 Під час німецької окупації він не виявляв намірів покинути своє місто <g/> , але він розумів моє становище <g/> , яке він уважав відмінним <g/> , і ми попрощалися сердечно <g/> , коли мені прийшов час покидати Львів <g/> , хоч перед тим жадних зустрічей поза кімнатою нашої комісії ми не мали <g/> . </p>
doc#81 Перед моєю втечею вона наділила мене двома великими валізками зі своєї комори <g/> . </p>
doc#81 <p> Коли я сказав Сімовичеві <g/> , що я замислив невелику монографію про вплив Галичини на українську літературну мову <g/> , він був захоплений <g/> , і активно допомагав мені бібліографічними порадами в моїй праці <g/> , зокрема вказавши на ті твори красного письменства <g/> , де « <g/> наддніпрянські <g/> » письменники висловлювалися позитивно про мову галичан — Олена Пчілка <g/> , Наталя Романович-Ткаченко <g/> . </p>
doc#81 Я не вичерпав теми про українські культурні осередки <g/> .