Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#0 Не так давно Леонід Плющ на сторінках « <g/> Сучасности <g/> » написав про тридцять чорний рік <g/> , а нам припадає докинуте тут слівце про сорок чорний <g/> .
doc#0 Як у Глібова <g/> : </p><p> Хто винен з них <g/> , хто ні <g/> , судить не нам <g/> , </p><p> Та тільки хура й досі там <g/> , — </p><p> була б там <g/> , якби обговорення згодом не припинилося наближенням фронту і початком евакуації <g/> . </p>
doc#1 Наскільки нам відомо <g/> , Т. Шевченко навіть не пробував братися за нього ще раз Даремно також шукати в цьому періоді « <g/> подражаній <g/> » пророкам чи іншим уступам із Біблії <g/> .
doc#1 <p> Мовби символічним під цим оглядом є останній вірш Т. Шевченка <g/> , « <g/> Чи не покинуть нам <g/> , небого <g/> » <g/> , якого він написав десь за десять днів до смерти і котрий зовсім не позбавлений любови до життя та світу цього <g/> .
doc#1 <p> Тональність поезії « <g/> Чи не покинуть нам <g/> , небого <g/> …
doc#1 Однак якби нам хотілося звести його ідеї 1860 р. в одне логічне ціле <g/> , то можна було б їх викласти приблизно так <g/> : він сподівався <g/> , що зміна несправедливого устрою життя настане тоді <g/> , коли з'явиться апостол правди і науки <g/> .
doc#1 Це гріх відмови від статевого життя <g/> , гріх неприйняття життя <g/> , неповного користання з усіх благ <g/> , які воно нам дає <g/> .
doc#1 <p> ( <g/> « <g/> Чи не покинуть нам <g/> , небого <g/> » <g/> , </p><p> 15 лютого 1861 р. <g/> ) </p><p> Важливо <g/> , що український пейзаж — це завжди природа безхмарного літа <g/> , без сліду тієї романтичної атмосфери шторму і злив <g/> , яка була властива ранньому Т. Шевченкові <g/> ; природа <g/> , над якою постійно світить лагідне сонце <g/> , що <g/> , здається <g/> , ніколи не заходить і не ховається за хмари <g/> .
doc#2 Василь Барка знайшов у її творчості « <g/> погляд з яким діти приходять від незнаного нам янгольського поля 1 знаходять наш світ новим <g/> , свіжим <g/> , цікавим <g/> » <g/> .
doc#2 Хіба тік би Дунай до Чорного моря <g/> , якби не той струмочок <g/> , — можуть відповісти нам наші противники <g/> . </p>
doc#2 З поезії Лятуринської я здебільшого усунене <g/> , опис поетчиних відчувань оминений <g/> , нам кажуть бачити світ і вслухуватися в нього <g/> , а не в примхи однієї душі <g/> .
doc#3 <p> Що нам скаже в цій справі наше прескриптивне і описове мовознавство <g/> ? </p>
doc#4 Нема нічого злого чи хибного в аналізі засобів <g/> , і формалізм нам тут багато допоміг <g/> , як довго ми свідомі того <g/> , що це не все і що лишається широке поле для констатації суб'єктивного відчування і що це може найпривабливіше <g/> , коли маємо справу з літературним щиро-сутим твором <g/> . </p>
doc#4 Але мотив гармонії й вірности подружнього життя аж геть у старість <g/> , живого теплом споминів про все спільно пережите в родині й поза нею <g/> , не раз з'являється в « <g/> нових <g/> » поезіях авторки <g/> : </p><p> Ах <g/> , це твої <g/> , мій друже <g/> , очі любі І відблиск їх у погляді дочки <g/> , </p><p> Це наші спільні сльози <g/> , в щасті й згубі <g/> , </p><p> Твій ніжний дотик чи докір терпкий <g/> , — </p><p> ( <g/> « <g/> Батьківщина <g/> » <g/> ) </p><p> не раз поетка чує « <g/> усміх <g/> , тепло і руку <g/> » <g/> , « <g/> коли так гарно нам достигла осінь <g/> » <g/> .
doc#4 <p> Тільки шкода <g/> , що ми згубили </p><p> і душу в цій боротьбі <g/> , </p><p> і пробачення нам не буде <g/> , милий <g/> , </p><p> ні по цей <g/> , </p><p> ні по той бік <g/> . </p>
doc#4 І ще в давніших з « <g/> нових <g/> » поезій тут і там ловимо кусники образности й ритмів « <g/> короля української поезії <g/> » початку нашого століття <g/> , оті « <g/> струни <g/> » <g/> , що « <g/> в серці мовкнуть <g/> » <g/> , оте « <g/> серце надвоє роздерте <g/> » <g/> , на яке спокусився й наш чи не найкращий критик <g/> , оті заколисливі ритми на зразок — </p><p> Що батьківщина нам <g/> , борцям упертим </p><p> За право вмерти не в чужій землі <g/> … </p>
doc#5 Хочеться ще раз висловити вдячність видавцям за те <g/> , що вони дали нам цей твір <g/> .
doc#7 Ось перша половина вірша <g/> : </p><p> Цей звід — це дерево <g/> : при ньому Не гомін слав свій шлях <g/> , </p><p> Немов би спогад і знайому Веселість на устах </p><p> Він ще про весну неодцвітну В щедроті віт підняв І світлом галяви привіт нам Зігрів і розхмар дня <g/> . </p>
doc#7 <p> Хоч я й не питав — признаюся прилюдно — дозволу в редакції « <g/> Києва <g/> » ( <g/> на обкладинці написано <g/> : « <g/> Передрук за дозволом редакції <g/> » <g/> ) <g/> , але наважуюся передрукувати і другу частину вірша Зуєвського <g/> : </p><p> Так нездогадно <g/> , мов на травах Це все <g/> , що ми несли <g/> , </p><p> У перших зацвітах вогнявих — </p><p> Віконниці з імли <g/> , </p><p> І днів здобуток нерозтлінний Пильнує шати всім <g/> , </p><p> Де сторожкі зелені стіни Звели нам рідний дім <g/> . </p>
doc#8 Антонія і Франсуа Війона <g/> , то хай і нам буде дозволено побачити в ньому сполучення рис пересиченого цивілізацією скептичного Франса і дитячо-радісного <g/> , пройнятого довір'ям до мислі Григорія Сковороди <g/> . </p>