Корпус текстів Юрія Шевельова (Шереха)
This action may take several minutes for large corpora, please wait.
doc#36 Князь Костянтин Васильович переніс його сюди з Суздаля року 1351-го <g/> .
doc#59 У кімнаті Галочки <g/> , в будинку на околиці Мюнхену <g/> , над Ізаром <g/> , гарного літнього вечора сходяться дійові особи повісти <g/> : письменник Вадим Васильович <g/> , професор Кравчук <g/> , спекулянт-мільйонер Божок <g/> , нарешті — націоналіст-революціонер Ірин <g/> .
doc#59 <p> Філософування переходить у спогади про минуле <g/> ; спогади про минуле розгортаються в цілі вставні новелі <g/> : перша — про роки Галоччиного життя в Беоґраді серед російської емірґації <g/> , про усвідомлення Галочкою її українськости <g/> , про її перше знайомство з Вадимом Васильовичем і Іриним <g/> , про її романтичну втечу до Хусту — діяти <g/> , творити там і звідти Україну <g/> ; друга — в якій Галочка в окупованій німцями Україні <g/> , в визвольному русі <g/> , в підпіллі <g/> , на небезпечному дорученні <g/> ; третя — про хаос і катастрофу <g/> , про дні кінця війни <g/> , про останні спалахи боротьби з окупантами і переддень чорного мряковиння нової поразки <g/> ; четверта — коротенька — про змушену тишу й бездіяльність повоєнних днів на еміґрації <g/> , днів роздуму <g/> , надуми й переоцінки цінностей <g/> . </p>
doc#59 <p> Вадим Васильович <g/> , від особи якого ведеться оповідь <g/> , каже <g/> : « <g/> Це <g/> , здається <g/> , був парадокс цього вечора <g/> .
doc#59 « <g/> Я б не хотів попастись цьому хлопцеві на шляху <g/> » <g/> , — коментує Вадим Васильович <g/> , оповідач <g/> .
doc#59 Оповідач <g/> , Вадим Васильович <g/> , що ненавидить Ірина і захоплюється ним <g/> , думає <g/> , що Ірин — передусім « <g/> калькулятор і психолог <g/> » <g/> .
doc#59 <p> Так що ж <g/> , має рацію Вадим Васильович <g/> , кажучи <g/> : « <g/> Ірин — це назагал мірнота <g/> .
doc#59 Чи ця характеристика — тільки вияв злоби і ревнощів завжди відсуваного на другий плян Енея — Вадима Васильовича <g/> ? </p>
doc#59 Ірин зникає мовчки <g/> , і не тільки Ганна Олексіївна й Вадим Васильович <g/> , а і читач не мають навіть змоги з ним попрощатися <g/> .
doc#59 Це — оповідач <g/> , від якого ми все чуємо <g/> , письменник Вадим Васильович <g/> , він же — Еней <g/> . </p>
doc#59 <p> Якщо Божок був тінню старого Ірина <g/> , то Вадим Васильович — тінь нового Ірина <g/> .
doc#59 Як без Божка була б неповною тема Іринового « <g/> вісниківства <g/> » <g/> , так без Вадима Васильовича не окреслилася б у всій своїй виразності тема нового Іринового гуманізму <g/> . </p>
doc#59 <p> Але гуманізм Вадима Васильовича — гуманізм спостерігання й безсилости <g/> .
doc#59 Так характеризує Ларису Вадим Васильович <g/> . </p>
doc#59 Тому і в фіналі повісти він лишається самотній і покинутий <g/> , як і Вадим Васильович <g/> , осторонь нового життя <g/> , на старих берегах <g/> , серед непотрібних <g/> . </p>
doc#59 Натомість він подає епізод сперечання Вадима Васильовича з генералом князем Б. за Гоголя <g/> .
doc#59 Вони <g/> , ці асоціяції <g/> , дійсно спливають у « <g/> миргородсько- полтавській <g/> » розлогій вимові Ганни Олексіївни <g/> , вони спливають у тому епізоді <g/> , коли Галочка дякує Вадимові Васильовичеві за оборону Гоголя і — « <g/> над рахманною гоголівською Оксаною блиснула заграва шабель <g/> » <g/> .
doc#59 <p> Ми бачимо <g/> : думки Вадима Васильовича <g/> , психологічний конфлікт його з Ірином <g/> , загальна ситуація в містечку 3. <g/> , селяни <g/> , вози з сіном <g/> , молодик <g/> , поведінка й пляни Ірина — все включено в діялог <g/> , все пливе однією рікою <g/> .
doc#80 Як давніше Ваґнер показав у « <g/> Загибелі богів <g/> » кінець доби <g/> , так Домонтович окреслив неминучість кінця трьох стилів <g/> , що мали бути і були зметені в більшовицькій революції <g/> : стиль української провінції <g/> , етнографічно-просвітянський і наївний <g/> , репрезентований Іваном Васильовичем Ґулею <g/> , « <g/> двома дідами <g/> » Данилом Івановичем Криницьким і Петром Петровичем Півнем ( <g/> в яких <g/> , мабуть <g/> , втілені риси Дм <g/> .
doc#81 Але Василь Васильович Дубровський з досвідом давніх років і потім заслання знав <g/> , що бувають часи <g/> , коли право не дають <g/> , а беруть <g/> .